Часто від військових можна почути неймовірні розповіді – як вони були за мить до смерті, але щось їх рятувало. Є свідчення про те, як кулі зупиняли хрестики на шиї чи Біблія у кишені. Не всі вірять у подібне, але іноді трапляється так, що люди, як кажуть, дивом залишаються живі. Дехто стверджує, що це ангел-охоронець рятує (зрештою, чи в кожного є ангел-охоронець і яка його місія). Інші говорять, що то Бог людиною опікується. Чи варто такі випадки називати чудом Божим? У Біблії описано як Христос творив чуда, а потім його апостоли. Але й чи сьогодні теж такі чуда стаються? Чому Бог комусь продовжує життя – люди дивом залишаються живі? І чи обов’язково вціліє людина, за яку постійно моляться рідні?
***
«Найбільш неймовірною річчю в чудах є те, що вони трапляються» (Гілберт К. Честертон)
***
Неоднозначність поняття «чудо»
«Чудо». Кожний чув про цей термін з дитинства. І кожний уявляє його по своєму. Діти початково вірять, що чуда – це щось надприродне. Дорослі починають бути все більше скептиками, або розуміти чуда лише умовно. Часто різні «чудесні явища» пояснюються або як «збіг обставин», або шукається якесь наукове пояснення даного явища, або взагалі в результаті прискіпливого розгляду «чудесно» виявляється, що дане «чудо» було або фантазією спостерігача, приписування чомусь незрозумілому чи подібному до надзвичайного якихось «чудових» атрибутів, або деколи навіть свідомою чи напівсвідомою неправдою.
Поняття «чудо» має різне сприйняття і розуміння, як також інтерпретації. Одним словом, це поняття неоднозначне. Для когось якась подія чи явище є «чудом», особливо якщо для нього це щось незрозуміле чи дивне. Але це не чудо, це просто дана людина це щось поки що не зрозуміла і не вміє пояснити. У світі релігійного мислення подив чи страх перед «сакрум», тобто перед якоюсь святістю, чи якісь особисті переживання і враження також не є чудом – це особисті переживання, інколи навіть фантазії. Особистий досвід, особисті переживання, особисті навіть «видіння» – це не чудо в сенсі об’єктивному, загальноприйнятному, це щось особисте, навіть якщо діється у душі віруючих під впливом благодаті з одного боку, то з іншого боку – під впливом такої а не іншої релігійної вражливості.
Подавати суб’єктивне за об’єктивне, тобто власне чудовне пережиття за «об’єктивне чудо» як таке не можна, бо це йде всупереч вже хоча б даним Писання. Власне у Писанні автори старалися якнайбільше представити чуда як щось об’єктивне, загальне, видиме всім, а не лише комусь одному, а решта мала в це просто повірити, хоча і знаходилася у момент «чуда» в той самий час в тому самому місці. Коли Христос воскрес, тобто здійснив найбільше чудо світу, спочатку являвся своїм учням, а під кінець явився, як пише Апостол Павло, «більш, як п’ятистам братів разом» (1 Кор 15, 6). Тобто, це не було якесь особисте пережиття когось, лише загальне проявлення Божої надзвичайної дії.
***
Чудеса і логічні помилки
Чудо, якщо мова про надзвичайну і надприродну Божу дію, має бути не якимось природнім і статистичним збігом обставин, типу «мене врятувало те, що я пішов на право, а не на ліво, де був вибух». Бо мене це так, врятувало, але багато хто пішов власне на право, і їх якраз не врятувало. Хтось дякує Богу за «чудо, що його друзі залишилися живими підчас обстрілів». Так, проте їхні невинні сусіди загинули… Тут дехто приводить старозавітні аргументи з чудовної діяльності Бога, як наприклад перехід ізраїльтян через Червоне море, коли море розділилося, Ізраїль пройшов по суші і врятувався, а єгиптяни потім потонули (див. Вих 14, 15-31), або ще раніше – 10 кар, які Бог зіслав на Єгипет (див. Вих 7-13).
Це все, та інші ранні біблійні історії, саме так інтерпретувалися: це чудо «нашого потужного Бога», який перемагає язичницьких богів. Бог рятує нас, Його народ, натомість нищить їх, наших ворогів. І чинить це один раз руками самих ізраїльтян, а інколи – у чудовний спосіб. Така гіпотеза про «чуда для нас» трималася аж до часів Христа, який явив свої чуда всьому світу і для всіх, а не лише для когось і проти когось. Чудо стає «проти» когось, коли хтось свідомо і добровільно йде проти волі Божої, проти любові Бога і ближнього, коли повністю відкидає справедливість, а чинить злочини. Ось тоді «чудо» стає проти нього, бо він просто не хоче скористатися його плодами. З другого боку, ніколи так не було, що чудо Боже мало б врятувати «всіх і все» у цьому світі чи в цьому дочасному житті, що не раз очікують люди і навіть про це моляться.
Якщо йти за новозавітнім ключем, що Боже чудо є не «проти когось», але «за щось», тоді воно стає більш об’єктивним і зрозумілішим. Христос творить всі свої чуда, такі як оздоровлення, годування, воскрешення, включно з власним Воскресіння «заради нашого спасіння». До речі, таке об’єктивне чудо можна теж змарнувати. На приклад, визнаємо, що Бог захищає пригноблених і слабших, яких прагне несправедливо і злочинно поневолити хтось сильніший. Бог чудовим способом дає тому слабшому силу і натхнення, а також хист і мудрість, щоб супроти всіх людських очікувань протиставитися тому потужному монстру і перемогти його. Так було з молодим Давидом, який переміг потужного Голіафа (див. 1 Сам 17, 12-54), і це можна назвати «чудом Божим», дарованим Богом Давидові для його спасіння. Але потім Давид, ставши царем Ізраїлю, мало не втратив той дар спасіння, коли згрішив і відступив від Бога. Подібно Бог дарує перемогу Україні, країні меншій і мілітарно слабшій за Росію, проте повній натхнення, відваги і мужності. Ніхто у світі не сподівався на такий опір і таку завзяту боротьбу. Головне, щоб потім не змарнувати це «Боже чудо», дароване Україні Богом, передусім для спасіння.
Що ж вважати реальним чудом на війні, а що лише збігом обставин? Можна часом прочитати, що когось захистила Біблія в кишені, зупиняючи кулю, когось хрестик, іншого молитва перед боєм. Це питання, загалом, лежить у площині особистого пережиття і тут не належить впадати у так зване «упередження виживання» (англ. «survival bias»), тобто в логічну помилку, коли враховується лише вціліла сторона, і нехтується сторона, яка не вціліла. На цю логічну помилку вказували ще древні мислителі, наприклад древньогрецький поет і софіст Діагор Мілоський (V ст. до н. е.), який пояснює історію, коли показали обітні дари людей, які нібито врятувалися від загибелі через корабельну катастрофу, молячись богам; мислитель натомість твердить, що багато людей в історії «мали» померти підчас плавання в морі, незважаючи на їхні молитви, але ці випадки не були враховані. Це так звана «помилка вибіркових доказів». У наш час це траплялося, коли хтось вважав чудом, як хтось весною 2022 року вижив у Бучі, на що інші звертали увагу, що багато хто однак у той самий час у Бучі не вижив. Так, це можна вважати умовно «чудом», або «особистим чудом», проте не чудом у його біблійному значенні, яке передбачає, приміром, збереження всього міста і всіх його мешканців від ворога. Не говорячи вже про богословське значення чуда, яке повинно завжди товаришувати надзвичайному прояву Божої активності.
***
Дві крайності у розумінні чуда
Щоб наблизитися до християнського розуміння «чуда», треба врахувати принаймні два важливі фактори, або уникати двох крайнощів. Тих крайнощів може бути декілька, а самі крайнощі можна би ще поділити на такі, скажімо, під-крайнощі, тобто коли маємо справу з радикальним виразом крайнощі, посереднім чи поміркованим. А отже, перша крайність – це надмір і перебільшення, тобто вбачання «чуда» завжди і всюди, і видавання за «чудо» всього незрозумілого чи вибіркового, або чогось, що щасливо склалося для мене особисто чи для моїх друзів, рідних чи знайомих. Ця крайність часто трапляється у віруючих схильних до фідеїзму, тобто до протиставляння віри розуму, і до твердження про вищість релігійного пізнання над розумовим.
Цю першу крайність можна би назвати «чудесним оптимізмом», чи теж «ентузіазмом». Часто людина, яка піддається цій крайнощі, будує свою віру на чудах, від чудес робить залежним істинність своєї віри, конфесії чи навіть існування Бога. Взагалі, чудеса у релігійному житті такої людини – це щось головне і принципове, а Бог лише посередник, який ці чудеса здійснює. Тобто відбування перемішання і заміна місцями чогось головного у вірі і другорядного.
Протилежна крайність – це раціоналізація всього, скептицизм, спроба все пояснити натуральними явищами чи збігом. Це особливо стало популярним від часів Бенедикта Спінози у XVII ст. та Германа Раймаруса у XVIII ст., які загалом приймали існування «чудес», проте вважали, що всі чуда можна витлумачити природнім способом. Іншими словами – це все «чудеса природи». А вже пізніше, десь від XIX століття, починаючи від праць німецьких богословів Густава Баура, Давида Штрауса чи особливо французького історика Ернеста Ренана, взагалі було критиковано вірогідність біблійних свідоцтв про чуда, вважаючи їх пізнішою «міфологією» авторів Святого Письма, як Старого, так і Нового Завітів. Менш радикальні скептики допускають теоретично існування чудес, проте або на них не зважають, або твердять, що довести їхню достовірність неможливо, або вважають, що для їхньої віри чуда взагалі не потрібні.
Перша крайність веде у певному сенсі до заперечення самого факту «чудовності» творіння, тобто природи і її фізичних законів чи механізмів, деякі з яких ще не відкриті, або багатьом, що не вникають глибоко в науку, не сильно відомі. «Чудовність» у цьому випадку стосується найчастіше чогось надприродного, надзвичайного, «спектакулярного», чудо не може бути чимось звичайним.
Друга крайність, особливо в її радикальній версії, яка десь виводиться з позитивізму, тобто філософської течії, започаткованої ще філософом-скептиком Дейвідом Г’юмом у XVIII ст., яка за достовірне вважає лише те, що досліджується чуттями і перевіряється науковими методами, тобто експериментально, або принаймні дедуктивно. Тому не раз можна від таких критиків існування чудес почути заклики до віруючих «повторити чудеса», і щоб це було зафіксовано і науково пояснено. Коротко кажучи, ця крайність береться з відкинення існування чогось іншого, ніж досліджуваний матеріальний світ, відповідно, все, що у цьому світі відбувається, повинно мати якесь матеріальне чи природне тобто фізичне пояснення.
***
Чудо і віра, а також молитва
Жодне надзвичайне діяння Боже у світі не сприймається без віри в джерело цього діяння, тобто без віри в Бога. І тут знову, ця віра даної людини не є гарантією, що така чи інша подія в її житті є чудом. У всякому разі загально визнаним чудом, наприклад офіційно, на рівні якогось церковно декрету чи соборної постанови. Як наприклад, на Соборі в Нікеї 325 року, було визнано і подано у Символі віри, що Бог сотворив весь світ, видимий і невидимий, що цей Бог став людиною, що після того, як Він був розіп’ятий, помер у плоті, Він теж у плоті воскрес і вознісся на небо, і що все це сталося для нашого спасіння. Це чуда Божі об’єктивні. Натомість, різні приватні події у житті людини, по-перше, не конечно можуть бути чудом, а по-друге, навіть, якщо хтось в це вірить, то вони є «чудом» лише приватним, «для мене», то не конечно інші мусять їх такими вважати, навіть віруючі.
Зрештою, у Євангеліях дуже часто віра людини була умовою чуда. Коли одного разу одна хвора жінка доторкнулася до одежі Ісуса і була зцілена, Христос повернувся до неї і так проінтерпретував це чудо: «Дочко, твоя віра спасла тебе» (Мк 5, 34). Чи коли Ісус зцілив сліпого край дороги біля Єрихону, то зробив це так говорячи до сліпого: «Прозри! Віра твоя спасла тебе» (Лк 18, 42). І таких фрагментів ще багато у Новому Завіті. Христос не чинив чудес лише для того, щоб нагодувати, оздоровити, воскресити, чи щоб показати свою силу. Коли перед розп’яттям Ірод попросив Ісуса вчинити якесь чудо «для приколу», Ісус просто проігнорував це прохання (див. Лк 23, 8-11). Подібно, там де люди не вірили в Нього, Він не міг вчинити багато чудес (див. Лк 23, 8-11). Подібно, там де люди не вірили в Нього, Він не міг вчинити багато чудес (див. Мк 6, 5-6). Бувало теж і навпаки: Ісус чинив чуда, але народ не вірив у Нього, можливо навіть вірячи в чуда, а це тому, що були «засліплені» (див. Йн 12, 37-40). Христос все робив з огляду на життя вічне людей, і щоб зміцнити їхню віру.
І Ватиканський Собор (1869-1870) стверджує у Догматичній Конституції «Dei Filius», а саме – у третьому розділі під назвою «Віра», що чудеса є можливими і що вони пізнавальні. Крім того, факт чудес не перечить природньому розуму людини. Чудеса, поряд з пророцтвами, взагалі є зовнішніми і видимими доказами того, що Бог невидимо діє силою Святого Духа. Ці всі чуда Божі не діють як би «проти природи», чи теж «проти розуму», лише перевершуючи їх, відбуваються на їх підставі. Інколи навіть деякі природні явища відбувалися в такий спосіб чи таким несподіваним чином, що вважалися чудом. І це не перечить зовсім надзвичайності даного явища, якщо пам’ятати, що Бог є не лише «понад фізичними законами», але також їхнім творцем.
Головне, щоб пам’ятати, що остаточно волею Божою є наше спасіння, тобто перебування з Ним навіки. Лише Йому одному, у Його Божественному Провидінні, відомі дороги цього нашого спасіння, яке Він кожному приготував, щоб було прийняте. Тому всі наші молитви, всі наші благання про «чудо», про «чудесне зцілення», про «збереження від смерті», чи від «кулі ворога» і т. д. аналогічні до благань всіх тих, які жили в часах Ісуса Христа і благали Його про допомогу. Одним Він допоміг, і про це описано на сторінках Євангелій, інші натомість так і не дочекалися від Нього чуда. Лише Богу самому відомо, кому чудо потрібне для спасіння, а кому ні.
***
Чудеса у Писанні
Повертаючись до Святого Письма, варто зауважити, що ані в гебрайській мові, ані в грецькій мові, немає відповідника – якщо йдеться саме про сторінки Писання – того, що ми поточно називаємо «чудо». Грецькою це б звучало «thauma», що можна перекласти, як «диво», «дивина», «подив», «чудо». Натомість дієслово від цього терміну «thaumazo» зазвичай перекладається як «дивуватися», «бути здивованим». Пізніше цей термін використовували в описі чудес чи якоїсь чудодійної сили, наприклад Григорія Чудотворця, ранньохристиянського святого з ІІІ-го століття, грецькою називали «Gregorios ho Thaumatourgos».
У Євангеліях натомість всі чудеса Христа не називаються «thauma», мають просто описовий характер. З іншого боку, якщо євангеліст і називає їх конкретним терміном, то найчастіше це грецьке «semeion», тобто «знак», «прикмета», «знамено». Крім того, інколи євангелісти називають чуда Христа грецьким терміном «dynamis» – «сила», «міць», «могутність», «значимість, значення». На приклад, після чуда в Кані Галілейській, де Христос перемінив воду у вино, євангеліст Йоан пише: «Ось такий початок знаків (гр. semeion) учинив Ісус в Кані Галілейські» (Йн 2, 11). Євангеліст Матей одного разу чудеса Христа називає «ділами Христовими» (див. Мт 11, 2-6).
«Знаки» загалом, які вчинив Ісус, завдяки вірі перевищують те, що в даний момент сталося. Вони показують на якийсь глибший сенс, аніж просте «перемінення води у вино», нагодування народу розмноженим хлібом, оздоровлення хворих чи навіть воскрешення померлого. Віра повинна скерувати свідків цього знаку чи теж пізніше читачів Євангелій до повноти символу, на який ті знаки показують, а саме на Боже Царство, на спасіння. Найбільшим і найвеличнішим «знаком спасіння» стане смерть на хресті і Воскресіння Христа.
Істинні чудеса загалом походять від Бога. Проте, згідно ще Старого Завіту, не всі чудеса конче походять від Бога. Часто фальшиві пророки вміли чинити чуда (див. Втор 13, 2-3). Придворні мудреці та чарівники фараона також мали такі здібності (див. Вих 7, 11. 22; 8, 3). Проте найчастіше чудеса були зовнішнім підтвердженням пророчої влади і авторитету вибраних провідників Ізраїля. Потім однак чудеса в Ізраїлі перестали відбуватися, і після них залишилися лише певного роду реліквії, як наприклад манна, що зберігалася у Ковчезі Завіту (див. Вих 16, 33-34), чи палиця Аарона у тому ж Ковчезі (див. Чис 17, 25).
Також варто пам’ятати, що інколи «прохання про чудо» називається у Писанні «спокусою Бога» (пор. Чис 14, 22), бо такі настирливі прохання протиставляються «вірі в Бога» (пор. Чис 20, 12). Христос на пустелі також відкидає прохання диявола про чудо, називаючи це «спокусою» (див. Мт 4, 5-7). З іншого боку, псалмопівець називає невдячністю нарікання Ізраїля за всі Божі добродійства для нього, в тім теж – чудеса (див Пс 78). А Апостол Павло взагалі пише, що чудеса без братньої любові – це як «пустий дзвін»: «Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любови, я був би немов мідь бреняча або кимвал звучний. Якби я мав дар пророцтва і відав усі тайни й усе знання, і якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, але не мав любови, я був би – ніщо» (1 Кор 13, 1-2).
***
Можливість чуда Божого і скептицизм щодо нього
Чудо, про яке тут мова – це, загально говорячи, «втручання надприродного у природне». Десь так розумів чудеса Клайв Стейплз Люїс у своїй однойменній книзі «Чуда». Невіра у надприродне, тобто в Бога, автоматично виключає існування чудес і обмежує все, що відбувається у світі, до натуральних явищ і причин, які можна вияснити природніми чи науковими експериментами, або які мають завжди фізичні властивості. Іншими словами, будь-яка метафізика виключається, бо виключається принципове джерело чуда, Бог.
Отже, говорити предметно про чудо можна лише при умові віри в Бога. Розмова про чуда з невіруючими є невірна з точки зору методології: віра в Бога є підставою віри в можливість чуда, а не інформація про чудо стає приводом віри в Бога. Невіруючий зазвичай зігнорує надприродний статус будь-якого чуда. Дехто, щоправда, вважає навпаки: що представлення невіруючому факту якогось чуда змусить його замислитися про існування Бога. Загалом, такий підхід часом можливий, хоча рідко дієвий, бо якщо хтось, хто декларує себе атеїстом та ще й радикальним скептиком щодо метафізичної реальності, і потім починає вірити, то це навряд чи під впливом якогось зовнішнього чуда, лише скоріше з приводу чуда внутрішнього, яке ми традиційно називаємо благодаттю Божою, дотиком Святого Духа і відкритістю на цю Божу дію у серці даної людини. Тобто, така людина вже має в собі потенціал віри в Бога, а звідси і в можливість чудес, які Бог чинить. Натомість, чудо часто є доказом якогось Божого об’явлення чи об’явленої істини, але для віруючої людини.
Якщо йдеться про характеристику чуда, то ще св. Августин описував цей феномен як щось «важке і надзвичайне, що явиться понад сподівання і здібності людини, яка дивується» (Августин, «Про користь віри», PL 42, 90). Власне, елемент «подиву», «здивування» є присутній у самій латинській назві чуда: «miraculum» – диво, предмет подиву чи здивування. Натомість дещо раніше Оріген виясняв різницю між справжнім чудом Божим і язичницькими чудами та різними магічними трюками, не заперечуючи можливість цих останніх. Отож, язичницькі чуда чи магія, на думку Орігена, не спричиняються до навернення людини від гріха до святості, натомість чуда Христа чи його учнів – так. (див. Оріген, «Проти Кельса, І, 68). Іншими словами, Бог не робить чудес просто так, лише метою завжди є навернення, а остаточною метою – спасіння людини.
Повертаючись до твердження Клайва Стейплза Люїса, що чудеса є «втручанням надприродного у природне», то свого часу шотландський філософ-емпірист і скептик Дейвід Г’юм (1711-1776) вважав це «порушенням (англ. violation – зневажання, осквернення) законів природи». Якщо Бог створив світ, твердив Г’юм, і цей світ є добрим, як твердить Писання, то навіщо його покращувати? А якщо цей Творець встановив закони цього світу, то навіщо їх самому порушувати? Про це шотландський філософ пише в своєму «Трактаті про природу людини». Іншими словами, Г’юм проводить таку інтуїцію чи аналогію, що люди встановлюють якісь «непорушні закони», а потім якщо їх змінюють, то говорячи дослівно – «оскверняють, зневажають». Проте така аналогія – це абсолютна маніпуляція. По-перше, жодна людина не є вище законів, навіть якщо люди їх встановлюють, Бог натомість не підлягає законам природи, але є їхнім творцем і керує ними. А по-друге, природа і її закони не існують собі автономно і незалежно від Бога, як на це натякає Г’юм, лише повністю пов’язана зі своїм Творцем. Бог, згідно Г’юма, взагалі не є Особою, лише якоюсь «Першопричиною», і подібно до переконання ще Аристотеля, ця «Першопричина», давши перший поштовх цьому світу, далі не вмішується у його рух. Звідки тоді чуда? Справді, якщо світ незалежний від Бога, і живе собі своїм виключно матеріальним життям і виключно по своїм фізичним законам, то чудам, тобто явищам метафізичним, в ньому не має місця…
***
Визначення і характеристика чудес, їхня мета та богослов’я
Якщо йдеться про якесь одне, повне визначення, що таке чудо, то тут будуть різні дефініції, як це було у різних Отців Церкви чи богословів, і всі більш-менш будуть задовільні, проте жодна вичерпною. Але можна спробувати окреслити власне обов’язкові характеристики, щоб певне «чудовне явище» можна було називати «чудом Божим». Колись Тома Аквінський, пишучи у різних своїх творах про чуда, подаючи їхні властивості, твердив, що чудо – це явище, пов’язане з фізичним світом, і що це явище викликає подив у глядача. Головною причиною чуда є трансцендентний (тобто, поза-світовий чи поза-природний) Всемогутній Бог. Крім того, чудо відбувається не згідно з законами природи, лише незалежно від них, проте завжди людина має можливість бути причиною (що правда не головною, лише посередньою) даного чудового явища. І врешті, чудо – це явище, яке діється з огляду на спасіння людини.
Говорячи про зв’язок чудес з природою чи з фізичним світом, то тут варто розрізняти різні ступені чудес, бо деякі з них залежать від часу і місця. Наприклад, коли Тома Аквінський твердить, що чудо відбувається незалежно від законів природи (praeter ordinem naturae), то це такий вид чудес, які могли б і за допомогою самої природи статися, проте не так швидко, як у випадку Божого втручання, чи не у такій кількості. Приміром, коли на сторінках Євангелія читаємо, що Христос когось зцілив від епілепсії (див. Мт 17, 14-21), то в ті часи, з огляду на слабкий розвиток медицини, це було чудо власне praeter ordinem naturae, тобто «в обхід» природніх дій, а отже щось надприродне. Натомість, сьогодні епілепсію лікують природнім шляхом, і з епілептиком можуть собі порадити лікарі. Чи теж, коли Христос зцілив від гарячки тещу Петра (див. Мк 1, 30-31), то в принципі, цілком можливо, що за якийсь час вона і сама б одужала, але чудо власне полягало в тому, що одужання Христос пришвидшив. Мало того, навіть чудо в Кані Галілейській – це чудо praeter ordinem naturae, а отже і сама природа могла б таке щось зробити, але не так швидко. Вже св. Августин у своєму коментарі до Євангелія від Йоана звернув на увагу, що у природі невпинно Бог посилає дощ, тобто воду, яка напуває ґрунт, з якого живиться виноградна лоза, що родить плоди, з яких вичавлюють сок, що потім стає вином. Ісус на весіллі в Кані це вчинив у прискореному темпі.
Інший вид чудес – це такі, що повністю є понад законами природи (supra naturam), проте природа здатна їх прийняти. У Євангеліях такими чудесами були, наприклад, воскресіння Христом мертвих чи зцілення сліпонародженого. Але передусім таким чудом було Втілення Бога, тобто така подія, яка повністю є понад природніми і фізичними процесами, і як би не розвивалася наука чи медицина, повторити її буде неможливо, проте природа була здібна це чудо прийняти.
Врешті, ще один тип чудес, який також зустрічаємо на сторінках Святого Письма, це такі чуда, що відбуваються якби «проти природи» (contra naturam), які природа ані сама не творить, ані «не здібна» їх прийняти, а звичайна людська логіка відмовляється їх розуміти. Ці чуда, до речі, найбільш дискусійні, і часто навіть біблеїсти та богослови мають щодо деяких з них «певні застереження». На приклад, таким чудом contra naturam є врятування трьох юнаків у вогняній печі (див. Дан 3, 23-24), чи теж зачаття Ісуса Христа в лоні Діви Марії без участі чоловіка (див. Лк 1, 34-35). Навіть якщо такий тип чудес здається чимось на кшталт «зневажання законів природи», як твердив Г’юм, бо дійсно на певний час закони природи як би зупиняються і не діє причинно-наслідковий процес. Проте це «проти» трохи чи аналогічно подібне до того, коли людина досягає якоїсь мети дорогою самозречення, відмовляючи собі у всьому, що її природа прагне (їжі, спочинку, солодощів, задоволення тощо). Це не «зневажання» природи чи «осквернення», лише у певному сенсі перемога над нею.
Чудеса Божі у світі – це не «зневажання» Богом законів світу, лише приклад співпраці Всемогутнього Бога зі своїм творінням, яке цю всемогутність приймає. Чуда і природа – це як чоловік і жінка, тобто сім’я чи родина, де двоє різних людей поєднуються в одне ціле і походять від того самого Творця. Щоб краще зрозуміти, чому Бог чинить чуда у вже сотвореному ним світі, можна знову звернутися до Клайва Стейплза Люїса, який пише, що Божа здібність чинити чудеса не є зупиненням руху і дії законів світу, лише «додаванням» до встановленої схеми цього світу нових елементів. Причиною чуда не фізика чи світ, лише Бог, натомість наслідки чуда настають згідно з законами природи. «Чудо» – це не зневажання природи ані теж не заперечення її, лише природа сама по собі ніколи не була б в змозі сама їх створити (див. К. С. Люїс, Чуда. Вступ).
Чудеса, які Бог у цьому світі чинить зазвичай за посередництвом людей, тих, котрі мають від Нього такий дар, прагнучи таким чином долучити їх до своєї Всемогутності і до дієвої участі у своєму плані спасіння, є нічим іншим як «Божим даром». А тому головною метою чуда не є забрати з нашого життя якусь проблему (як часто про це просять в молитві), лише щоб ми, не зважаючи на проблеми, стали ближче до головної мети нашого життя – спасіння. Чуда також не повинні бути домінуючим атрибутом нашої віри, як це також часто має місце у житті деяких віруючих, що базують свою віру на чудах. Чуда є як би допоміжними засобами, за допомогою яких Бог, даруючи людині благодать віри, ставлячи на її життєвих дорогах своє Слово, своїх проповідників і пастирів, веде людину дорогами спасіння. А отже, головною метою кожного Божого чуда є спасіння людини.
І врешті, посеред всіх чудес Божих найбільш величними є ті, які часто викликають найменше сенсації і того miraculum, тобто подиву. А повинні! Бо люди віруючі часто захоплюються тим, що латина називала «mirabilia» – щось надзвичайне, дивне, щось особливе, замість захоплюватися власне miraculum – чудом Божим. А такими найбільшими чудами Божими, якими належить невпинно дивуватися є Втілення Слова Божого, є Воскресіння Христа, є Євхаристія, коли підчас кожної Божественної Літургії хліб і вино стають силою дії Святого Духа істинними Тілом і Кров’ю Христа. Врешті, таким чудом є сотворений Богом наш світ, причому сотворений з нічого. Це справжні і найбільші християнські чуда, хоча і не такі вже сьогодні, як здається, надзвичайні. Це як би «укриті» чуда, на відміну від тих «явних», типу зцілення чи явлення чогось чи когось людям, але саме ці укриті чуда Божі найбільш величні і гідні справжнього подиву. Захоплення чудами меншої ваги ніколи не повинно перешкодити найбільшому захопленню тими найбільшими чудами Божими – таємницями нашої віри. Щоразу промовляючи Символ віри усвідомлюймо, що перераховуємо одне за одним найбільші чудеса Божі!
